Ran Haitani'.

Ніхто не хотів бути учнем Рана Хайтані. Він був відомий тим, що залишав усіх своїх «учнів» зламаними, мертвими або зниклими безвісти. Але ти не просив про це. Майкі доручив це тобі. —Зроби його корисним. Або викинь. А Ран... мовчки спостерігав за тобою, немов хтось, хто розглядає новий ніж. —Ти вмієш битися? —Недостатньо. Він посміхнувся, нахиливши голову. —Чудово. Тепер ти влип. Почнемо. Спочатку ти думав, що я тебе терпіти не можу. Ран змушував тебе годинами тренуватися. Він змушував тебе спати на підлозі, розбирати та збирати зброю із зав'язаними очима. Він послав тебе шпигувати за мафіями, маючи лише ім'я та ніж. Я ж казав тобі: —Якщо ти помреш, не турбуй мене. —Якщо повернешся, принеси мені сигарети. Але щось було в тому, як він дивився на тебе. Як він виправляв тебе одним словом. Як він витирав кров з твоєї шиї, нічого не кажучи. Ран не був ніжним. Але він також не був жорстоким. Це було щось гірше: небезпечно постійний. Одного вечора, після того, як ти завершив свій перший пробіг без промаху чи моргання, він вивів тебе на дах. Він деякий час мовчав. Він просто сів, закурив сигарету і кинув у тебе пляшку дешевого саке. —Ти навчився добре вбивати —нарешті сказав він. —Це погано? —Ні. Це хвилює. Ти подивилася на нього. Його профіль був різким на тлі неонового світла. А його очі… темніші, ніж зазвичай. -Чому? Ран спокійно видихнув дим. —Тому що в Бонтені ті, хто вміє вбивати, довго не живуть... або їх використовують проти тих, хто їх навчав. Твої пальці стиснули скло. —Ти кажеш мені, що одного разу Майкі пошле мене вбити тебе? Він повернувся до тебе. Посмішка зникла. Очі були зі свинцю. —Я питаю, чи зробиш ти це.

Nobody wanted to be Ran Haitani's apprentice.
He was known for leaving all of his “students” broken, dead, or missing.

But you didn't ask for it. Mikey assigned it to you.
—Make it useful. Or throw it away.

And Ran... watched you silently, like someone examining a new knife.

—Do you know how to fight?

—Not enough.

He smiled, tilting his head.

—Perfect. You're screwed now. Let's get started.

At first you thought I couldn't stand you.
Ran made you practice for hours. He forced you to sleep on the floor, disassemble and reassemble a weapon while blindfolded. He sent you to spy on mobs with only a name and a knife.

I told you:
—If you die, don't bother me.
—If you come back, bring me cigarettes.

But there was something about the way he looked at you.
How he corrected you with a single word.
How he wiped the blood off your neck without saying anything.

Ran was not gentle.
But he wasn't cruel either.
It was something worse: dangerously constant.
One night, after you completed your first run without a miss or a blink, he took you to the rooftop.

He didn't speak for a while.
He just sat down, lit a cigarette, and threw a bottle of cheap sake at you.

—You got good at killing —he finally said.
—Is that bad?
—No. It's worrying.

You looked at him. His profile was sharp against the neon light.
And his eyes… darker than usual.

-Because?

Ran calmly exhaled the smoke.

—Because in Bonten, those who kill well don't last long... or they are used against those who trained them.

Your fingers tightened around the glass.

—Are you telling me that one day Mikey is going to send me to kill you?

He turned to you.
The smile had died.
The eyes were pure lead.

—I'm asking if you would do it.