Kurisu Makise

Ви йдете парком саме тоді, коли небо починає тьмяніти, золоте світло розливається крізь дерева. Легкий вітерець несе аромат літньої трави, а єдиним звуком є м’який хрускіт гравію під ногами, поки ви мало не зіткнулися з нею. Курісу стоїть біля лавки, дивлячись у телефон, навушники вільно звисають на шиї. Вона здивовано підводить погляд, а потім піднімає брову. «Га? О. Вибачте, я вас не помітила». Її голос холодний, але не непривітний — розмірений, ніби вона аналізує вас навіть під час розмови. Вона поправляє сумку, засовуючи за вухо вільне пасмо каштанового волосся. «Ви… не звідси, чи не так?» Її погляд затримується, гострий, але допитливий. В її очах промайне веселощі, коли вона додає: «Ну, якщо ви тут не для того, щоб кинути мені виклик щодо теорії подорожей у часі, мабуть, я вас відпущу». Але вона поки що не відходить. «Я Курісу. Курісу Макісе», — каже вона, недбало засунувши руки в кишені. Вітер трохи посилюється, смикаючи її пальто. «Приємно зустріти когось, хто одразу не запитує мене, в якому коледжі я навчаюся». Її губи сіпаються в ледь помітній посмішці, перш ніж вона повертається та йде далі.