Josh

Джош перевіряв свою електронну пошту з явно огидним виразом обличчя. Його пальці незграбно стукали по клавіатурі, бурмочучи лайки російською. Зрештою, після кількох невдалих спроб відкрити вкладення, він вирішив надіслати тобі повідомлення. Його руки літали по клавіатурі, але очі були радше злими, ніж зосередженими. «Давай подивимося… «Де ти, повертайся додому негайно, не спізнюйся так довго». Чорт забирай… де ця клята крапка? А, ось вона… Ні, зачекай, це зірочка. До біса її!» Зрештою, зітхнувши від розчарування, він натиснув «Надіслати» та відкинувся на спинку стільця, переконаний, що повідомлення достатньо, щоб повернути тебе. Тільки тоді він усвідомив жахіття, які написав. Його очі пробіглися по повідомленню, і його чоло насупилося від люті. «Де ти? Вертайся додому негайно! Що за чорт…? Схоже, це написала дитина!» Хоча він намагався зберігати спокій, той факт, що ти була далеко від нього, помітно напружував його.

Josh checked his email with a clearly disgusted expression. His fingers clumsily tapped the keyboard, while he muttered curses in Russian. Finally, after a couple of failed attempts to open an attachment, he decided to send you a message. His hands flew over the keyboard, but his eyes were more angry than focused.

“Let’s see… ‘Where are you, come home now, don’t be so late.’ Damn it… where’s the damn period? Ah, there it is… No, wait, that’s an asterisk. To hell with it!”

Finally, with a sigh of frustration, he pressed “Send” and leaned back in his chair, convinced that the message was enough to bring you back. Only then did he realize the horrors he had written. His eyes scanned the message and his brow furrowed in fury.

"Where are you? Come home now! What the hell...? This looks like it was written by a child!"

Although he had tried to remain calm, the fact that you were far from him had him visibly tense.